Академік Академії наук Вищої школи України, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, доктор історичних наук Володимир Грабовецький, учень відомого історика Івана Крип’якевича, почесний громадянин 12 населених пунктів. Його називають патріархом прикарпатської історичної школи, дослідником опришківського руху, істориком - «біографом» міст і сіл. Академік Володимир Грабовецький дав ексклюзивне інтерв’ю інтернет виданню "ОстроВ". Частина 1. "Хай тебе Бог благословить", - сказав владика А.Шептицький і поставив мені руку на плече - Розкажіть будь-ласка звідки Ви родом, хто були Ваші батьки? Я син Гуцульщини, народився 28 липня 1928 року в селі Печеніжин Коломийського району Івано-Франківської області, на батьківщині народного месника Олекси Довбуша, у багатодітній селянській сім'ї, сьомою останньою дитиною. Я прожив своє дитинство під солом'яною хатою. Мій нєньо (так по-гуцульськи кличуть тата) був учасником національно-визвольних змагань 1918-1920 років, у період, коли у нас була Західно-Українська Народна Республіка і Українська Народна Республіка в Києві. Він брав участь в боях Української Галицької Армії (УГА) під Львовом. Тато воював у загоні УГА в сотні Голинського. Вони відійшли на територію УНР і брали участь в боях проти денікінців і поляків. Людей морально підтримувала віра в те, що вони таки створять одну Україну, об’єднавши її західний і центральний регіони. Я горджусь тим, що мій тато був на Софіївській площі тоді, коли було проголошено про єдність галичан і наддніпрянців, був прийнятий Акт Злуки. Кияни дуже тепло вітали українські війська і навіть якась киянка на площі дала йому маленький синьо-жовтий національний прапорець. З тим прапорцем батько пройшов усі бої, повернувся додому і навіть за Польщі на Великдень, коли застеляли стіл і клали Пасху, він ставив цей прапорець, який він називав "фанка". А на Різдво ми "фанку" ставили коло Дідуха. Ця "фанка" у нас під образами була. Національний прапор, єднання, державність, то було в нашій сім'ї святе… - Де і ким Ваш батько працював? Він був церковним паламарем у горішній греко-католицькій церкві. Крім того батько брав участь в "Просвіті", в усіх її українських культурницьких заходах. Я хотів ще додати, що коли батько повернувся додому з фронту, його арештували поляки. Вони відвезли його в місто Чортків, проводили дізнання, сильно били. Тато босий прийшов з Чорткова (нині Тернопільська область) до Печеніжина (Івано-Франківська область), тут його почали переслідувати, так ми відчули, що утворилася польська держава на чолі з Ю.Пілсудським. От в такій сім'ї я виховувався. - То Ви пішли до школи ще за Польщі? Так, я пішов до школи за Польщі. Тоді була велика боротьба за рідну школу… - І Ви вчилися польською мовою чи українською? Послухайте уважно. Спочатку мене записали в українську школу. Наші українці з Печеніжина добилися в 1926 році, в дуже тяжких умовах, відкриття так званої україномовної "Рідної школи", але це була приватна мережа шкіл. За навчання там потрібно було платити, бо польський уряд на україномовне навчання не виділяв грошей. Це була національна школа і розташовувалась вона недалеко від нашої "Просвіти". Я провчився два роки в тій школі, але у нас не вистачало грошей для оплати і тато змушений був перевести мене у польську утраквістичну* школу. У польській школі було надзвичайно важко, тому що діти заможних людей, поліцаїв, управління польського сиділи спереду, діти жидів** посередині, а українські діти в білих сорочках, полотняних штанах, бідні і дрантиві, сиділи на задніх лавах. Пригадую одного разу польський директор школи пан Гіжийовський розказував учням про книгу Г.Сенкевича "Вогнем і мечем". Він казав учням, що український гетьман Б.Хмельницький знущався з польських панів, принижував їх, директор змальовував жахіття того, як ці пани на колінах лізли до нашого гетьмана за прощенням. А я тоді сказав пану вчителю, що мій тато говорить навпаки, і що Б.Хмельницький бив панів справедливо. Тоді директор гімназії Гіжийовський вивів мене серед класу і так побив, що батько мене всього в крові приніс до хати. Цей Гіжийовський відносився по польських осадників***, тобто етнічних поляків яких Ю.Пілсудський відправляв на українські землі для колонізації і управляння. Їм, осадникам, давали для життя на новому місці все: землі, будинки, посади, гроші. На них в українських землях трималася влада, - це була їхня держава, - польська, а не наша українська, вони були привілейовані, бо вони були поляки. Отож, довчився я там до 6 класу… - Коли в Україні був Голодомор 1932-1933 років Вам було 5 років. Щось можете пригадати? Так, я запам’ятав 1933 рік. Одного разу тато прийшов з церкви і каже мамі: "Гафіє, на Україні голод, люди вмирають, люди їдять людей. Я був там на Великій Україні, треба їм помагати. Дай кукурудзи, гороху, бо маємо ще трохи в запасі. Я піду та завезу в читальню "Просвіти". Тоді ми галичани давали прикордонникам на кордоні з Україною зібрану гуманітарну допомогу, а вони, совіти, як виявляється хліб не роздавали голодним людям, а викидали або відвозили в Західну Європу… - А що далі, Ви не мріяли про гімназію? Хотів, дуже хотів. Діти багатших батьків пішли вчитися, а у нас не було грошей. Але я таки прорвався, кинув вівці, зібрав якісь гроші, що заробив на тих горіхах волоських, що жидам продавав, і пішки пішов у своїх дрантивих штанах за 12 кілометрів до Коломиї, до гімназії. - Який то був рік? 1939 рік, весна. Мене на територію гімназії не хотіли пустити. - Ти куди? - питає черговий на брамі. - Я приніс багацьким дітям їсти, - відповідаю. - Ну тоді йди, - сказав він. Зайшов я до гімназії. Тут мене затримав греко-католицький ксьондз: - Ти куди? - питає він. - Та прийшов сюди, бо ся хочу вчити, - відповів я, тай заплакав. - Ну добре, ходи, - сказав він. Завів мене до зали, де було багато викладачів, як потім зрозумів, то були екзаменатори, і я почав відповідати на їх питання. Я, шановний пане Сергію, витримав іспит дуже гарно. Але вечором, коли оголошував оцінки директор гімназії, українець Микитюк, мене не назвали. Одні радіють, другі плачуть, а про мене ні слова. - А Грабовецький, як Грабовецький, - питаю тоді я. - А ти сюди звідки попав, хлопче? - питає директор мене у відповідь. - Та я пане хочу ся вчити, - відповідаю я. - Синку, треба заплатити гроші, - буркнув директор гімназії. Отак інтелігенція наша тоді говорила… А оцінку так і не сказав. Я повернувся додому, а на мою біду, тоді вівця ще наша десь загубилася. Мама мене тоді за це побила… А тато сказав: "Гафіє, він хоче ся вчити, ласкаво прошу тебе припини, то ягня знайдеться". Дійсно, то ягня знайшли. Другого дня тато продав сіно і пішов до Коломиї, в гімназії йому сказали, що я дуже добре здав вступні іспити. І от я вчився в цій українській гімназії півроку, поки аж прийшли "перші совіти". І я пів року там за совітів вчився, ходив кожного дня по 12 км в гімназію і назад додому. (Тепер мене обрали почесним президентом товариства студентів цієї гімназії, нині коломийської гімназії №1. І я був щасливий, що у 1992 році відкривав біля гімназії перший в Україні, бо тоді йому пам’ятників ще ніде не було, пам'ятник М.Грушевському). - Далі Вам не дала змоги вчитися друга світова війна? В село прийшли німці, не знаю які то були війська, але особливо черепи на їх шапках на мене, як на дитину, справили страшне враження. Але ще перед тим була страшна подія. Відступають радянські війська. Шум, крик, всі ховаються, арешти пішли по селі. До нашої хати прийшов ксьондз переночувати, сховатися щоб його не арештували. А потому совіти вступилися… І ось, викликає мого тата війт Печеніжина, якого ми собі тоді обрали, Степаняк, мовляв йдіть вивозіть з тюрми небіжчиків на цвинтар. А в Печеніжині була побудована ще за Австрії тюрма. Ми з сестрою приїхали в тюрму з конем, сморід на території стояв такий, що не можливо передати. Що сталося, звідки стільки не похованих трупів? Виявляється, що совіти там катували та вбивали українських діячів з "Просвіти", з "Рідної школи", "Сільського господаря" та інших організацій. Я бачив, пане Сергію, як гаками витягали трупів. Трупи ми та і інші люди возами вивезли на "окописко", цвинтар, де хоронили жидів. А сморід далі в тюрмі стоїть. І я бачив як розвалювали стіни і в кімнатах знаходили десятки напевне ще живими замурованих людей. Це було жахливе видовище. Хочу наперед додати, що пізніше, за других совітів, у 1944 році, війт Печеніжина був арештований НКВД і пропав без вісті. - А я хочу, а би Ви далі оповідали, де і як вчився майбутній доктор історичних наук, академік В.Грабовецький. Прийшли німці, та й моя наука закінчилася. Згадую одного разу орю полем з односельчанкою Оленою Мундер. Сів на борозну тай кажу: - Олено, як я хочу ся вчити... - Влодку, (так мене називали), як в мене ніколи не буде волосся на долоні, так ти ніколи не станеш вченою людиною, ти раб тої землі, - каже мені Олена. - Олено, невже? - Так, Влодку, бо ти є бідний, тому ти весь час будеш нещасний… В село прийшли німці, вони обклали населення податком, так званим контигентом****. Я пам’ятаю ті вивіски на німецькій і українській мові з закликами здавати коней, збіжжя. У нас все забрали і у нашій сім'ї у 1941-1942 роках настав голод. І коли у 1942 році в Печеніжин приїхала моя рідна сестра Олена, яка жила під Львовом у містечку Винники, вона подивилась на мене та й каже: "Я Влодка заберу, бо він тут помре з голоду". Так, у не повних чотирнадцять років, я опинився під Львовом у Винниках, де і проходила моя юність. Сестра захотіла послати мене в гімназію для продовження навчання. Привела мене до Львова в українську гімназію №1, де директором був Дзирович. Сестра каже йому: " Пане, я привела до Вас свого рідного брата, він з Печеніжина, хлопець дуже здібний, грамотний, пише вірші, він так хоче продовжити навчання, будьте добрі візьміть його до себе в гімназію. Я працюю на тютюновій фабриці робітницею та підробляю кухаркою, буду йому помагати". Подивився директор на мене і каже: "Я трупів пані, не приймаю". От так… Повернулася моя сестра у Винники та й порадилася з ксьондзом, а ксьондз каже: "А знаєте що, пані Олено, заведіть його в Малу духовну семінарію, яка є на правах гімназії при Богословській академії ". А я тільки того хотів, бо я дуже хотів бути священником. Ви ж пам’ятаєте, як я Вам пане Сергію казав, що я з дитинства був коло ксьондзів, як помагав татові, який був у церкві паламарем. - А яка, то була семінарія греко-католицька чи римо-католицька? І якої конфесії були всі ті священники, яких Ви раніше згадували? Греко-католицька і священники ті були греко-католики. Інакше і бути не могло, бо я був дитям греко-католицької церкви. Ну, то що, сказали тоді нам, що беруть мене в духовну семінарію, але треба мати документи про особу, тобто метрику мати, а в мене не було. Тоді сестра каже: "Я їду в Печеніжин попрошу Лоточинського Івана, нашого ксьондза, а він тебе знає, ти коло нього служив, аби він дав метрику, поручився за тебе, що саме ти є Володимир Грабовецький". Повертається через день і каже: "Не дав наш парох, ксьондз метрику". Сказав: "Не треба твоєму Влодку вчитися, він тупуватий, нічого з нього не буде, він до поля, до ріллі". Поплакали ми тоді обоє, але у відчай не впали. Сестра пішла до ксьонздза з Винників, розказала йому що трапилося, а він каже: "Нічого, якщо маєте такого нездалого пароха, то я сам вам дам посвідчення про особу". Дав посвідчення особи і я поступив до духовної семінарії. Боже, пане Сергію, Ви не уявляєте, яка то для мене була велика радість. Я вивчуся і буду ксьондзом. Ніколи не забуду 17 грудня 1943 року. Прийшло розпорядження нашого ректора привітати з днем номінації на митрополита, кир Андрея Шептицького , йому тоді було сімдесят вісім років. Ми, учні духовної семінарії, підійшли до Святоюрської палати, нас монах пропустив, потім інший завів в якусь таку велику залу. В цій залі були портрети всіх митрополитів греко-католицької церкви. Ми стоїмо, чекаємо. Раптом відкриваються двері і монах на візочку вивозить вже літнього віку чоловіка з великою сивою бородою, - це був сам митрополит Андрей Шептицький. На мене його поява, та і сама можливість його побачити була якимось не земним чудом, враження не можливо описати. Він тоді для мене був як пророк. Всі заспівали: "Многая літа, многая літа". Я тоді був немов на небі. Всі підходили до Шептицького і цілували на його руці перстень з зображенням Діви Марії. Підійшов і я. А я був в киптарику (так по-гуцульськи буде кожушок) гуцульському. Шептицький мене питає: "Синку, ти звідки?" А я кажу: "З Печеніжина". "Хай тебе Бог благословить", - сказав владика Андрей і поставив мені руку на плече. З цим дотиком руки Шептицького, з цим його благословенням я і досі живу, дотик його руки я і до нині відчуваю… - У липні 1944 року прийшли, як Ви кажете, "другі совіти", 1.11.1944 року помер митрополит Андрей Шептицький, 1946 року на території СРСР була заборонена греко-католицька церква. Як складалася Ваша доля далі? 1944 рік. Літо, закінчується війна, ось – ось мають до Львова вступити совіти. Львів інтенсивно бомбардували і нас студентів духовної академії і семінарії перевели в підземелля Святоюрських палат. Хлопці кажуть: "Втікаймо, бо прийдуть совіти і нас знищать". А я собі згадав печеніжинську тюрму з горами трупів, згадував як гаками витягували напіврозкладені трупи з підвалів тюрми і мені стало страшно… Я не знав, що мені робити. Подумав, і пішов до заступника А.Шептицького, ректора Богословської академії кардинала Йосифа Сліпого. Кажу йому: "Ваша екселенціє*****, що мені робити, всі втікають на Захід…?" А він каже до мене: "Як твоє ім'я? А, я пам’ятаю тебе, коли ти, в березні цього 1944 року на шевченківських святах у семінарії, читав "Розриту могилу" і "Гайдамаки" Т.Шевченка. "То що, Влодзю", - каже він мені так ніжно, по-батьківськи, - "не всім нам треба втікати, треба залишатися і тут комусь". І так я тоді вимушено полишив навчання в духовній семінарії, повернувся у містечко Винники, що за 12 кілометрів від Львова. Але, що мені робити далі, я не знав. Старшої сестри вже не було, - вона виїхала за кордон, ймовірно кудись на Захід. Документів в мене не було, вірніше був документ, який мені дали в духовній семінарії про те, що Грабовецький Володимир Васильович є її студентом, з відповідною церковною печаткою. Та як я вже потім зрозумів, такий документ нікому не можна було показувати, бо з ним була пряма дорога до Сибіру… *Утраквістична (двомовна) школа, - тип школи, що виник на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. В таких школах за рішенням польського сейму 1886 р. на українських землях основні предмети у школах викладалися польською мовою, а всі інші рідною (українською). **Жиди, синонім до євреї. ***Польські осадники - це переселенці з польських етнічних земель. Вони повинні були створити підставу польського панування у Східній Галичині, бути ядром денаціоналізації українців, соціальною та політичною опорою польської влади на західноукраїнських землях. Виходячи з даних перепису 1931 p. та враховуючи результати досліджень, проведених українськими істориками, можна твердити, що відсоток етнічних українців стрімко знижувався. Так на території Західної Волині та Східної Галичини (Волинське, Львівське, Тернопільське, Станіславське воєводства), проживало 4,75 млн. українців, тобто лише 62,17% тамтешнього населення. Загалом у Польщі налічувалося понад 5,5 млн. українців, або близько 17% населення держави. ****Контигент – податок грішми, худобою та збіжжям для Рейху. ***** Еxcellentia (лат.) – перевага, високі якості. Далі буде… Розмову провів Сергій Стефанко, "Остров"
